АСОЦІАЦІЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Участь в громадському обговоренні проекту Кримінально-процесуального кодексу України

Фахівцями Асоціації було розглянуто проект Кримінально-процесуального кодексу України, пропонований Міністерством юстиції України до громадського обговорення. В цілому, необхідність прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу не викликає заперечень. Водночас слід висловити певні критичні зауваження щодо внесеного проекту.

1. Відповідно до ч. 3 ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Відповідно до п. 11) ст. 263 чинного КПК України підсудний має право на колегіальний розгляд його справи у випадках, передбачених законом. Таке право реалізується відповідно до ч. 2 ст. 17 чинного КПК України шляхом розгляду справи про злочини, за які передбачено покарання понад десять років позбавлення волі, колегією у складі трьох суддів, якщо про це заявив клопотання підсудний.

Проект фактично скасовує це право, оскільки згідного його положень всі злочини (крім тих, які вчинені неповнолітніми або за які передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі) мають розглядатись по першій інстанції одноосібно суддею.

Слід відмітити, що практика колегіального розгляду справ за чинним КПК України дійсно не набула поширення. В той же час положення ч. 3 ст. 22 Конституції України є імперативними і не допускають свавільного тлумачення.

У зв’язку з цим пропонуємо включити до нового КПК положення щодо можливості колегіального розгляду справ про злочини, за яке передбачене покарання понад десять років позбавлення волі. Це може бути здійснено або шляхом відтворення існуючих правил щодо розгляду справи трьома професійними суддями за клопотанням підсудного, або шляхом дозволу розглядати такі справи колегією за участю народних засідателів.

Також звертаємо увагу на те, що передача для одноосібного розгляду суддею усіх без виключенням кримінальних справ (окрім справ, по яких може бути призначене довічне позбавлення волі, та про злочини неповнолітніх) не відповідає світовому досвіду.

Одноосібний розгляд справ професійним суддею дозволяється в англо-американській системі, проте там є можливість за бажанням підсудного залучити до розгляду справ присяжних. У Франції, Німеччині, Австрії, Швейцарії, Нідерландах, Греції, Італії, Японії та інших країнах справи про всі тяжкі злочини розглядаються або судом присяжних або колегіальним складом суду. Тобто покладання надмірної відповідальності на одного суддю є невиправданим.

2. Так само не відповідають вимогам ч. 3 ст. 22 Конституції України положення проекту КПК щодо обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Фактично проектом пропонується можливість брати під варту навіть за злочини, за які не передбачено покарання у вигляді позбавлення волі, що є неприпустимим.

У зв’язку з цим пропонуємо відтворити в проекті положення чинного КПК України щодо:

а)  можливості застосовувати взяття під варту лише у справах про злочини, за які передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не менше трьох років, а у виняткових випадках – і у справах про злочини, за які передбачене позбавлення волі на менший строк (ч. 1 ст. 155 чинного КПК України);

б) можливості продовження строків тримання під вартою понад чотири місяці лише у справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини (п. 2 ч. 2 ст. 156 чинного КПК України).

3. Викликає подив формулювання ч. 1 ст. 156 проекту КПК: „Арештом майна є позбавлення підозрюваного, обвинувачуваного можливості користуватися та розпоряджатися певним його майном за ухвалою слідчого судді або суду до завершення кримінального провадження та визначення подальшої долі цього майна”.

Не зрозуміло, яка мета заборони користування арештованим майном. Фактично арешт застосовується для того, щоб не дозволити особі здійснити відчуження або знищення майна, на яке може бути звернути стягнення або яке може бути конфісковане за вироком суду. Для реалізації цього завдання достатньо заборони його відчужувати.

Слід окремо зазначити, що прийняття вказаної норми є особливо небезпечним у випадках, коли предметом арешту є житло обвинуваченого. Заборона користуватись таким житлом, у разі накладення арешту, фактично означає виселення обвинуваченого і усієї його родини на вулицю. Так само не зрозуміло, як буде виконуватись постанова про арешт (і, відповідно, заборону користуватись), однокімнатної квартири.

У зв’язку з цим пропонуємо:

а) ч. 1 ст. 156 проекту КПК викласти у такій редакції: „Арештом майна є позбавлення підозрюваного, обвинувачуваного можливості відчужувати певне його майно за ухвалою слідчого судді або суду до завершення кримінального провадження та визначення подальшої долі цього майна. Відповідно до вимог цього Кодексу арешт майна може також передбачати заборону для підозрюваного, обвинувачуваного розпоряджатись будь-яким чином таким майном та використовувати його”;

б) передбачити в проекті КПК, що заборона на використання майна підозрюваного, обвинуваченого, а також повна заборона розпоряджатись таким майном (відчуження, передача в оренду, найом, безоплатне користування) можуть бути застосовані лише у випадках, коли у разі їх незастосування може призвести до зникнення, втрати або пошкодження відповідного майна;

в) встановити, що не може бути застосована заборона використання житлового приміщення, у якому проживають будь-які особи.

4. Формулювання ст. 16 проекту КПК: „Накладення арешту або інше позбавлення права власності здійснюється лише на підставі рішення суду в порядку, передбаченому цим Кодексом”, є некоректним, оскільки арешт не є формою позбавлення права власності.

У зв’язку з цим пропонуємо вказану статтю викласти у такій редакції:

„Накладення арешту або інше обмеження чи позбавлення права власності здійснюється лише на підставі рішення суду в порядку, передбаченому цим Кодексом”

В проекті Кримінально-процесуального кодексу, оприлюдненому 01.07.2011 р. Міністерством юстиції України, більшість пропозицій Асоціації враховані.